Задніпровської дивізії під командуванням Нестора Махна. У цій бригаді радянське керівництво вбачало вогнище майбутнього заколоту. Першим пунктом постанови було: «Ліквідувати Махна в найкоротший строк». Було вишукано привід: Махно оскаржив рішення командування про заборону переформування його бригади в дивізію. Реввійськрада Південного фронту визнала дії Махна злочином, а його самого таким, що підлягав арешту і суду ревтрибуналу. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном чисельністю 800 чоловік залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Для радянської влади ці події ускладнювались наростанням деморалізації її військ.

У липні повстання охопили майже всю територію України. Більшовицький режим доживав останні дні. Навіть В. Ленін змушений був пізніше визнати, що його партія за два роки революції не змогла завоювати співчуття й підтримку селянства.

Червоний Передбачена III з'їздом Компартії України

терор в Україні «воєнно-комуністична» політика прийшла з в 1919 р. Росії, де впроваджувалася ще з весни 1918 р.

Там вона викликала масовий опір, що переріс у громадянську війну. Тепер ця політика переносилася в Україну, де мала підтримку ще меншу, ніж у Росії. Незгодних з нею влада готова була нейтралізувати з фанатичною рішучістю і жорстокістю. В масовій свідомості більшовиків знищення експлуататорських класів і всіх ворогів радянської влади взагалі сприймалось як один з найважливіших кроків на шляху до комунізму.

Ця оманлива «простота» штовхала каральні органи на винищення цілих соціальних груп. «Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що звинувачений діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання й повинні визначити доЛю звинуваченого і в цьому зміст і «суть червоного терору», - ці слова, видрукувані 1 листопада 1918 p. у чекістській газеті «Красный террор», належать Мартину Лаці-су, який очолював Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) з квітня 1919 р.

Правові норми в практиці чекістських органів не бралися до уваги: право підпорядковувалося «революційній доцільності», яка ніким не регламентувалась і не контролювалась. Кожен розумів «революційну доцільність» по-своєму.

Розмах розправ над реальними й уявними противниками радянської влади в 1919 р. набагато перевищив масштаби подібних дій 1918 р. Якщо в 1918 р. йшлося про тисячі жертв, то у 1919 р. - про десятки тисяч. Було чимало випадків, коли роз