радянського устрою. Одні з них стояли на буржуазно-лібераль-них чи поміщицько-буржуазних позиціях, інші - на соціалістичних чи навіть лівосоціалістичних, комуністичних. Така соціально-політична диференціація - звичайне явище для народів, які перебували на подібному ступені розвитку. Але в ім'я загальнонаціональних інтересів, в ім'я державної незалежності різні політичні сили прагнуть шляхом компромісів знайти «середню», прийнятну для більшості лінію. В Україні 1917— 1920 pp. цього не сталося. Навпаки, між національними силами різної політичної орієнтації точилася жорстока боротьба. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим упав під тиском іншого самостійницького режиму — Директорії УНР. Що ж до націонал-комуністів, то вони визнавали лише одну форму незалежної української держави - радянську - і боролися як проти гетьманщини, так і проти Директорії УНР.

Водночас частина селянства та інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі, замикаючись на місцевих інтересах. Отаманщина перетворилась на справжню «ракову пухлину» української державності, руйнуючи її зсередини.

Таким чином, боротьба за збереження незалежної української держави знесилювалася жорстокою міжусобицею, кривавою громадянською війною між самими українцями, що у кінцевому підсумку й призвело до поразки. У цьому виявилася недостатня зрілість самостійницьких сил. Це був урок наступним поколінням борців за незалежність України.

Історичне Але зусилля українців у боротьбі за власну

значення державність, за відновлення територіальної

визвольної цілісності своєї країни не були даремні. Рівень боротьби національної свідомості українського народу

1917-1920 pp. в 1917-1920 pp. значно виріс. Українці зробили ще один крок на шляху свого перетворення на сучасну націю: декілька років поспіль вони мали власну державу. Ця обставина не могла минути безслідно. Досвід державотворення 1917-1920 pp. міцно вкарбувався в їхню історичну пам'ять. Незважаючи на величезні втрати і страждання, які випали на долю цього народу, його прагнення до самозбереження як окремої національної спільноти не зникло. З цього прагнення цілком природно народжувалося переконання, що нормальний розвиток неможливий без власного державного організму. Це було головною запорукою майбутнього відродження Української держави.